17 листопада 2017 року комісар Бориспільського об’єднаного міського військового комісаріату Роман Горбач офіційно передав матері Олесандра Дудченка орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Відповідний Указ №318/2017 від 11.10.17 р. підписав Президент України Петро Порошенко.

Олександра Дудченка вважали зниклим безвісти довгих три роки. Весь цей час його шукали рідні, а коли знайшли, – не хотіли вірити, що це їхній Саша. Зробили дві ДНК-експертизи, які з великою вірогідністю вказали, що знайдений український воїн – Дудченко Олександр Олександрович.
Коли росіяни віроломно напали на Україну, Олександр прийняв рішення іти захищати рідну землю. Звернувся до військкомату, став на облік, попросив призвати його до Збройних Сил України, як тільки буде така можливість. Чекав недовго, бо вже в травні 2014 року був зарахований до 1 роти 72 окремої механізованої бригади. Кілька місяців перепідготовки проминули швидко. Потім – наказ, і їхній підрозділ – із позивним «Надєжда» – відправляють у Донецьку область.

Зі спогадів побратима Михайла:
«17 липня ми ненадовго зупиняємось у селі Солнцево, а наступного дня нас направляють у Амбросієвку. Тут ми окопуємось, облаштовуємо бліндаж. О четвертій ранку, 19 липня, нам віддають наказ збиратися, щоб супроводжувати колону. Перед виходом перевірили технічний стан і бойові функції отриманого БМП. Як виявилось, у неї були несправності. Натомість нам дали іншу, незаправлену. Довелось із несправної в справну відрами переливати солярку. Допоки все закінчили і були готові виїжджати, колона пішла далеко вперед. Кинулись наздоганяти. Рухатись основною дорогою не ризикнули, бо вона постійно перебувала під обстрілами. Тому поїхали манівцями. Вийшло так, що основна колона пішла на Степанівку, а нам було наказано їхати на Маринівку… Тут потрапили в засідку. Через два роки після тих подій мені сказали, що то був відволікаючий маневр: аби ворог виявив нас і не помітив основної колони.
На броні їхав я, Саша Дудченко, Дзех Саша, Денис… Першим упав Саша Дзех, якого підстрелив ворожий снайпер. Другим загинув старший лейтенант Олександр Юрченко, який сидів у башті. Наступне – біля мене вибухає підствольна граната. Оглушений вибухом, кричу водію Вані: «Їдь! Куди-небудь, але їдь!!!» Куди подівся Олександр Дудченко, я не побачив, але на броні його вже не
було.
Іван рвонув, я насилу втримався. Ніби відірвались. Їдемо. Попереду блок-пост, а над ним ДНР-івський прапор. Кричу водієві: «Іване, бігом розвертайся!». Той і без мене все бачить, розвертається і тисне щосили на педаль газу. Тут я вже не втримався, злетів із броні та впав на землю. Озирнувся: де БМП? Але машина вже далеко, не наздогнати. Повернувся до блок-поста, а звідти вже «сєпари» до мене біжать. Не знаю, звідки сили взялись, побіг. Забіг подалі в кукурудзяне поле, заліг. За мною вони не пішли. Думаю, побоялись. Тут я дочекався темноти, а потім почав пробиратись до наших. Слава Богу, дійшов. У той день наш екіпаж недорахувався трьох Олександрів. Двох убили, один – донедавна – вважався зниклим безвісти. Ще ходили розмови, що і Денис загинув, але я його нещодавно зустрів. Ми розмовляли, згадували, як нас обстріляли під
Маринівкою».


ДОСЬЄ
Народився Олександр Олександрович Дудченко в 1988 році в місті Бориспіль. Закінчував НВК «Гімназія «Перспектива». Служив у армії. Пішов захищати Україну добровольцем. У липні 2014 року зник безвісти. У травні 2017 року після тривалих пошуків його залишки були знайдені поблизу с.Маринівка Донецької області. Чин похорону відслужили в Свято-Миколаївському храмі. Заупокійне богослужіння провів настоятель храму прот. Микола Кравчук. 1 липня похований на Алеї Слави Рогозівського кладовища. В нього залишилися батьки та сестра.

Залишити відповідь

Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я